Свого часу я писав про «Красунечку» як кінематографічний вираз патріярхальности. Сьогодні скажу трішки про його антипод, себто вияв концентрованого фемінізму. Характерно, що знятий він аж ніяк не США, а начебто консервативним Совєтським Союзом. Це знаменита стрічка «Москва сльозам не вірить» Владіміра Мєньшова (1979). Її переглянули мільйони глядачів, мимоволі проектуючи на себе показані там моделі поведінки. Здебільшого цей фільм ну просто обожнюють розлучені жінки, що мають погану роботу й невпорядковане родинне життя, віком за сорок. Ну було ж у неї щастя, значить, і в мене буде, невже я за неї гірша?
Всі оці багаті перестаркуваті кобіти з набагато молодшим співмешканцем на повідку й нахабні матері-одиначки, впевнені, що весь світ їм щось винен, бо вони, бачте, виховують дитину самі, ростуть звідти, з оскароносного продукту про Катю Тіхомірову (Вєра Алєнтова), знятого, як це не дивно, чоловіком. У «Москві» всі чоловіки є млявими, слабкими, безхарактерними істотами. Найперший - це, звичайно ж, Рудольф Рачков (Юрій Васільєв). Цю жертву материнського деспотизму навіть жалко по-справжньому. Він волає: «Це ти мене обдурила!». І зрозуміти його можна, він вже подумки в'їжджав на правах професорського зятя в квартиру на Повстання, а тут такий облом - дівчина виявилася пролетаркою, а значить, доведеться продовжувати і далі жити з істеричною матусею, обмануті очікування - страшна сила. Татом, зауважте, в сім'ї Рудольфа і не пахне, хоча молодший брат - піонерського віку, тобто народився глибоко після війни.
Натомість Катя - сильна особистість, що сама виховує дитину, закінчує хіміко-технологічний інститут і стає директором великого підприємства. Усім подругам дістається один на всіх батько - простий чоловік однієї з подруг, Ніколай Михайлович (Борис Сморчков). Він не хотів - його призначили: брав у дружини скромницю, а отримав сувору господарку з купою одиноких подруг і їхніх колишніх - алкоголіків. Йому впихують чужих дітей і доручають шукати загулялих чоловіченьків. Системно чинити опір він не вміє, та це й марно, робити ж усе одно більше нікому - він єдиний чоловік. За це годиться цукерочка: якщо зробиш все, як наказано, назвуть татусем і справжнім чоловіком. Уміння підкорятися - ознака доброякісної совєтської маскулінности, так? «Чоловіків не вистачає!» - скаржиться директорка клюбу Ольга Павлівна (Лія Ахеджакова). «Ну, з чоловіками ми вам навряд чи допоможемо. Я теж незаміжня», - обриває її надії Катя, що стала депутатом Мосради. - «Ні, ну якщо навіть в Мосраді...» - активістка щиро радіє індульгенції, що звільнює її від особистої відповідальности й за свою власну незаміжність, і за провали в громадській роботі. При цьому чоловіки розглядаються лише як дефіцитні речі, що їх не всім вистачило.
Власне кажучи, у самої Каті чоловік є, цілком такий симпатичний і забезпечений герой Олега Табакова Володя. Каті він не подобається - недостатньо мужній і занадто одружений - проте, вона регулярно відвідує його для плотських утіх. Творці фільму підносять нам це як підкреслено негативний приклад, це не те жіноче щастя, де «був би милий поряд. Поряд! Поряд, я сказала!» Хоча з усіх героїв фільму він найздоровіший психічно, хоча й не з кришталевої мораллю, живий такий, нормальний, коректний дядько - за що його так? Людина і так ішла на немалі жертви, щоб побути поруч із нею, а його у відповідь і терпіли з квасною міною, і безцеремонно кинули у підсумку. А причина одна - доміні некомфортно поряд із повноцінними чоловіками, вони не годяться на роль аксесуарів. Далі з'являється приймак Гоша, він же Гога, він же Юрій, він же Гора, він же Жора (Алєксєй Баталов), повний антипод Табакова: безцеремонно порушує особисті кордони Каті та її дочки, заважає спати по вихідних, показово змушує готувати і взагалі начебто нав'язує свої правила. Їм це все чомусь подобається. Тому що це гра у вияв чоловічої уваги, вдавання з себе такого, яким чоловік є в бабських мріях, яким хваляться подругам. І ось у жіночому царстві сипляться, як з першотравневих плакатів, гасла: «Я чоловік!», «Не смій підвищувати голос!», «Всі проблеми вирішу сам!». Як підтвердження своїх претензій на місце альфа-самця влаштовується показове побиття немовлят на пару з таким же, з дозволу сказати, перезрілим мачо.
Проте стереотиповий псевдосексист Гога добре знає своє справжнє місце й переживає через це, навіть бунтує: суто по-російському втікає, не залишивши адреси, й запивається. Бо добре знає, що якраз у його низькому соціяльному становищі й полягає його принадність для директорки. Він - той чоловік, якого вона дійсно «так довго шукала», бо він не може з нею конкурувати. Недарма Алєнтова вишиває на власній машині, вона в неї є, а в її бойфренда, слюсаря Гоші Золоті Руки, її нема й не передбачається. Хороший, до речі, в нього метод вирішення проблем, чи не так? Це і є ваш ідеал, любі жінки. І ось центральний епізод, сіль фільму: де сидять Гоша і підкаблучник-чоловік Катиної подруги в негодящому вигляді, п'ють і стукають кулаками по столу. Орли! І втекти їм не вдасться. Так що помиляються ті, хто припускає, що Гоша буде Катю в майбутньому ще й бити. Радше, буде навпаки.
Фільм Мєньшова послідовно насаджує контртрадиційні уявлення про переваги неповної родини й ставлення жінки до чоловіка як до кімнатної собачки, що мусить уміти подати голос. Донька Каті вже переконана, що спокійні мирні відносини - це не любов і не чоловік. Любов і чоловік - це щоб він (не в порядку разового подвигу, а в режимі щоденного використання) напивався і махав кулаками. Син подруги, заскочений із цигаркою - майбутній типовий Рудольф з перекидом відповідальности від себе подалі, все одно ж усе вирішує мама...
http://kostyantyn1979.livejournal.com/447325.html
(никто еще не проголосовал)
Loading...
